Діти дуже часто говорять про смерть. І це така тема, якої не можна уникати. Треба говорити, що смерть існує і що війна – одна з причин, яка може призвести до смерті. Але якщо ми говоримо з дитиною, чий тато на війні, то кажемо, що ми зробили все, щоб з татом усе було добре. Ми не говоримо дитині, що тато точно залишиться живим, бо не знаємо майбутнього. Ми не можемо запевняти дитину в тому, в чому ми самі не певні. Але маємо пояснювати, що саме ми зробили для того, щоб цього не сталося

 

Якщо ми говоримо з дитиною, яка вже втратила когось із рідних, то маємо допомогти їй виговоритися, виплакатися, створити історію про цю людину, яка залишиться в її серці й пам'яті.

Ми говоримо, що це дуже сумно, це треба пережити, але ти маєш жити далі, розповідати своїм друзям, а потім своїм діткам про те, який в тебе був тато, дідусь чи дядько. Треба допомогти зробити історію, створити скриньку пам'яті, куди складати особливі речі, що належали цій людині. Важливо, щоб дитина розуміла, скільки доброго залишилося після цієї людини.

Найголовніше – не усувати дитину від правди. Багато хто не говорить дітям, що загинув тато чи дядько. Цього не можна робити. З дітьми треба говорити. Більше того, якщо є можливість, діти мають бути присутніми на похороні. Бо якщо дитина не мала можливості попрощатися з близькою людиною, це залишається серйозною причиною багатьох психологічних проблем у майбутньому.

Похоронний ритуал дуже важливий. В українській традиції дітей завжди брали на похорони. Вони мають бути свідками цього, витужити, попрощатися. Важливо бачити, як інші люди несуть квіти, говорять хороші речі про близьку для них людину. Це дуже важливо знати дитині.

 

Гіла Петрова: пояснювати обставини

Сімейний психолог, Ізраїль

З одного боку, ми не можемо їх обманювати. Ми повинні їм сказати, що відбувається. З іншого боку, ми самі як діти - не розуміємо, що відбувається. Найкраще, що ми можемо зробити для дітей – говорити, нехай дозовано, мало, але говорити, тобто не мовчати.

Якщо ви переїхали з зони конфлікту, не треба казати дитині: "Ми просто переїхали". Ні, не "просто". "Ми переїхали, тому що там небезпечно, і нам буде краще жити тут, де безпечніше".

Замість фраз "так треба" потрібно пояснювати обставини.

При цьому батькам не треба показувати дітям свій страх. Коли дитина бачить своїх батьків у паніці - її світ рушиться. У нас тваринний страх, ми самі в паніці, ллємо сльози. І коли дитина нас бачить у такому стані – це травмує її додатково… У нас немає такої розкоші - на повну котушку поділитися з дітьми своїми почуттями.

Ми як батьки постійно повинні стежити за своїм душевним станом і думати, де мої резерви, що я робитиму з собою, щоб моя дитина не відчула моєї істерики, моєї паніки.

 

Досить довго побутував дивний міф, що батьки якомога довше мають оберігати дитину від небезпечних запитань, важких тем, і поки вона маленька, їй потрібно давати тільки найсолодше. Насправді це не так. Людині потрібно закладати правильну матрицю ще з дитинства.

Але важливо вибрати правильну форму для такої бесіди. І на мою думку, це має бути розмова за допомогою символів, метафор. Потрібно уникати прямолінійності, бо шокуючої інформації, кадрів дуже багато, і вона добирається до маленьких голів дуже швидко.

Свою книжку ми побудували мовою візуальних символів. Ми уникали мілітарних визначень, таких як "вибух", "поранення", "смерть" чи "зброя" – все це ми замінили універсальними символами.

Нині варто видавати і закордонні антивоєнні книжки, які вже здобули славу серед читачів і психологів. Хотілося би, щоб в Україні вийшла книжка Сержа Блока "Ворог", яку видали в багатьох країнах. Вона розповідає про солдата, який навіть не знає, за що він воює, і про те, що твій ворог – це насправді твоє відображення.